Повідомлення. Одне. Сухе і стримане. Без смайликів і
особливої привітності. Як вистріл в лоба. Раптово. Без попередження. На повал.
І сьогодні я вже роблю то, шо так колись любила, але вбила своїми ж руками. Я
закопувала свої думки в своїй же голові. Тікала від них. Не чула.
Брехня… Тільки вдавала.
Їх було так багато. Так часто. Завжди і всюди. Думки хотіли
жити. На електронних сторінках ноута, а ше краще – на папері.
Мій улюблений блокнот. Вже півроку він порожній. Так буває. Мені
було сумно. Було бридко. Було багато думок і була моя невпевненість, чи зможу я
їх контролювати. Мене мучать безсонні ночі, коли таємне стає явним. Моє таємне.
Тільки моє. Я не люблю тим ділитись. Так думала собі я.
Поки не твоє повідомлення.
Просто дивовижно, як одна людина, одним реченням може
перевернути все в твоїй голові… Я прокинулась з думкою : сьогодні, або ніколи. Дві
години згадувала давно забутий пароль від блогу, створеного 1.5 роки тому і на
одному дусі надрукувала все вище сказане. Без жодних поправок. Без міліонного
перечитування (як я роблю це зазвичай). Я просто це зробила. Не боячись.
Я ше не придумала про шо писатиму свій блог. В якому стилі. Але
одне я знаю напевно – я писатиму. Хоч в спину мені полетить багато каменюк. Але
я точно знаю, шо знайдуться очі, яким не захочеться відриватися від моїх
елекронних думок. Мене це тішить. Це моя мотивація. Тому дякую Тобі.
Немає коментарів:
Дописати коментар